Спогади викарбувані на серці
Прошлое, хранящееся в памяти,
часть части настоящего.
Тадеуш Котарбинский
Життя
людини - це ланцюжок з сотень спогадів. Спогади про
перше кохання, про батьків, про шкільні роки, про перемоги і поразки.
Сьогодні, в тихий зимовий вечір, я поринаю в
спогади про шкільні роки...
Перший
дзвінок. Безмежне хвилювання першокласників, яким доручили перше «доросле»
завдання - розказати урочистий вірш на лінійці. А ось і
клас. Перша вчителька - Наталя Михайлівна. З яким захопленням ми
слухали її розповіді про небо і землю, добро і зло, правду і неправду! Вона
стала нам « матусею» - людиною, до якої ми
зверталися з проблемами, своїми негараздами, які вона безмовно допомагала
вирішувати.. Смішно ми напевне виглядали, коли весь клас збирався навколо неї,
як курчата, ніби ховаючись від неприємностей. Та й неправду кажуть люди, нхОи 10-11 класи найважливіші, насправді весь фундамент, вся жага до знань
закладається у молодших класах, бо саме в цих класах ми навчаємося читати,
писати і робити перші кроки в життя.. Саме Наталя Михайлівна дістала ті алмази,
які наступні вчителі шліфували до сліпучих, дорогоцінних бриліантів.
Ось і
випускний - ми покидаємо молодшу ланку, першу вчительку і
йдемо далі. І в цей час ми насправді зрозуміли, як дорога нам Наталя
Михайлівна, як багато проблем спричинили ми їй своїми « вибриками».
А ось в
пам'ять пробираються і інші спогади: як по її щокам лилися сльози. І зараз коли
я бачу свою першу шкільну матусю, то хочеться підійти і тихо промовити: « Дякую.
Пробачте».
Марина Володимирівна - вчителька, що перейняла естафету та стала вже
«другою мамою»;перші двійки; забави, які були веселі, але які погано
закінчувалися не тільки для нас, а й для батьків; і неймовірне бажання доказати
світу, що ти вже доросла людина, якій не потрібні ніякі поради. Я згадую як ми,
ніби жителі стародавнього Риму, благали « хліба та видовищ»,але коли
починалася мова про те, хто буде приймати участь у цих «видовищах», 17 чоловік
тихо сповзали під парту... Як можна забути і те, як ми вигравали в якихось
конкурсах: посмішки, сльози на очах, аплодисменти. В той час з нашої пам'яті
зникали думки про те, що за все це ми повинні дякувати Марині Володимирівні. А
дарма ці думки зникали.
Ніколи з
моєї пам'яті не зникне день, коли « друга матуся» зайшла в клас і тихо промовила:
«Десятий, вчора пішла з життя Раїса Антонівна».Діти, в яких бунтувала
енергія, яких не можна було заставити тихо постояти на лінійці, мовчки опустили
очі. 16 пар очей опущених додолу, в яких читався
невимовний жаль... В цей день вчителю не довелося оголошувати хвилину мовчання,
совість молодих і невгамовних бешкетників здригнулася і заплакала. Раїса
Антонівна - вчителька, в якій жила справжня любов до
природи, яка могла з нудного уроку з ботаніки зробити щось феєричне, так і не
дочекалася від мене конкурсної роботи. Саме в такі моменти згадуєш про
швидкоплинний час, про обіцянки, про слова, якими інколи кидаєшся, зовсім не
замислюючись.
Зараз я в десятому класі, ще попереду у мене 1.5 року
- скільки спогадів принесе мені цей час, скільки картин промайне у мене перед
очима на випускному балі? Безліч. Але ці зі мною назавжди. Це спогади
викарбувані на серці. Шулімова Юлія
|